Позакласна робота

Літературний вечір

Все починається з любові…

Вступне слово учителя. Сьогодні,коли за календарем зима і частими гостями бувають сильні морози,душа прагне тепла. А що може найкраще зігріти? Тому сьогодні ми зібралися,щоб говорити про прекрасне почуття, про кохання. Про кохання написано багато. Адже коли це почуття з’являється,завмирає серце, тріпотить душа, і кожному закоханому хочеться писати вірші й оспівувати свою любов.

Ведучий. Все починається з любові…дитинство з любові матері, дорослість з любові до друга,до подруги, до своєї професії, зрештою – до всесвіту. І перша ознака того ,що вона прийшла, - це почуття піднесення, наснаги, яка стає джерелом творчого натхнення.

Читець

Данте

Сонет 10

Мудрець повідав істину людині:

«Кохання й миле серце – річ одна,

Як душі мудрі з розумом єдині,

Отак і їх ніщо не роз’єднаю.»

Кохання в серці робить все, що зна,

Воно господар у своїй хатині,

Відпочиває,сонне, в самотині,

Буває – мить, буває – вік мина.

Розумна донна розцвіта красою

І вабить нею очі молоді,

Породжує незвідані бажання.

І серце вже не знає супокою.

Так само в донні юної тоді

Пробуджується вічний дух кохання.

(Переклад В.Житника)

Ведуча. Кохання – одвічна тема. Важко уявити існування людини без цього бентежного почуття. Самовідданість, самопожертва, жага оновлення всього світу – розмаїття почуттів входить до складної гами кохання. Пригадаймо хоча б одне з найбільш вражаючих, найтонших пушкінських творінь, що засвідчило складність, суперечливість і водночас цілісність цього почуття.

Читець.

Мне грустно и легко; печаль моя светла;

Печаль моя полна тобою.

Тобой, одной тобой…Унынья моего

Ничто не мучит, не тревожит.

И сердце вновь горит и любит оттого,

Что не любить оно не может.

Ведучий. У цьому складному переплетінні смутку й легкості, печалі та світла відчувається усвідомлення неповторності як самого почуття, так і винятковості особи, якій присвячено поетичні рядки: «…тобою. Тобой, одной тобой…»

Ведуча. Кохання – це напруження всіх сил, людських – і не людських, звершення неможливого, долання всіх перешкод…ніщо не в змозі стати на його шляху – ні відсутність взаємності, ні прохолода в стосунках.

Читець.

Як цвіт троянди, повен аромату,

Люблю тебе і радуюсь тобою,

І як тебе, кохана,не кохати,

Коли в тобі усе цвіте весною.

Мені байдуже, що у серці твому

Для мене місця залишилось мало,

Вже так складалось,що в житті усьому

Мій дім, бувало, щастя оминало.

Та я від долі мало вимагаю.

Й мені від щастя небагато треба.

Лиш усміхнися – і зречуся раю

Та подарую всі розкоші неба.

Троянда запахом усіх дурманить,

Вона його нікому не відмовить.

Й мене твої захоплюють примани,

Хоч знаю, що не ждать мені любові.

                   П.Карманський

Читець.

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка рожева й синя хуртовина!

Але чому я думаю про Вас?

Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно – відстані і час

Я вже забула.Не моя провина,-

То музика нагадує про Вас,

То раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно – музика і час,

І Ваша скрізь присутність невловима.

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка сумна й красива хуртовина.

                    Ліна Костенко

Ведучий. Кохання всесильне. І немає такого народу, який не складав би пісень або сказань про почуття, перед якими безсилі моря і гори, відстань і час, сили природи і людини. Петро і Февронія, Тахір і Зухра, Трістан та Ізольда, Ромео та Джульєтта. Можна назвати чимало імен, пов’язаних із всеперемагаючим коханням.

Читець.

Франческо Петрарка

Сонет 132

Співати по – новому про Любов

Я прагну, щоб збудити співом тіло,

Щоб знов жадання запалахкотіло,

Щоб ум студений запалився знов.

Щоб та душа струснулась до основ,

Яка мене покривдила так сміло,

Щоб співчуття в сльозах її горіло.

В очах її, де світло я знайшов;

Щоб ворухнулись від зітхань жадливо,

Немов троянди на снігу ,вуста,

Зубів одкривши мармурове диво;

І щоб моє життя, що вироста

Із болю,не боліло, а в літа

Далекі пронесло мене щасливо.

(Переклад Д.Паламарчука)

Ведуча.

Минає час, змінюються століття, але незмінною залишається жага людини

пізнати життя, а це насамперед означає пізнати і зрозуміти жінку, без якої немислиме почуття любові. У різні часи і в різних країнах вона спізнала і окрилене кохання, і велике страждання, її любили і ненавиділи, її поважали і зневажали, але ніколи до неї не залишалися байдужими. Саме жінка часом надихала на відкриття, саме завдяки їй з’являлися неперевершені мистецькі витвори – картини, музика, вірші. Вона спонукала до усього доброго і прекрасного, водночас її іноді вважали носієм зла: палали вогнища,на яких спалювали відьом, велися війни через них…

Читець.

В.Шекспір

Сонет 130

Її очей до сонця не рівняти,

Корал ніжніший за її уста,

Не білосніжні пліч її овали,

Мов з дроту чорного, коса густа.

Троянд багато зустрічав я всюди,

Та на її обличчі не стрічав,

І дише так вона, як дишуть люди,

А не конвалії між диких трав.

І голосу її рівнять не треба

До музики, милішої мені,

Не знаю про ходу богинь із неба,

А кроки милої цілком земні.

І все ж вона – найкраща поміж тими,

Що славлені похвалами пустими.

     (Переклад Д.Паламарчука)

Другий читець

Едуардас Межелайтіс

Жінка

(Уривок)

Мені здаєшся ти такою:

   Крізь синяву прозорого туману я бачу Афродіту мармурову, що встала з п’єдесталу й знов живою сіла  в голубій кімнаті. Змінивши вічну позу, перетворився мармур на живе, ласкаве біле тіло, і враз повіяло від нього бузковим диханням весни. Задумливе обличчя у спокої, червоні губи, мов бруньки набухлі, і згорнуті на спочив крила рук, і синьо снігове тремтіння тіла все лебедя нагадує мені в тумані веснянім на побережжі, щось неземне, шляхетне, вкрай потрібне.

   У творах Ренуара ти – мов нетутешня, особлива, та по – земному зваблива, грайлива.

Здаєшся ти мені такою.

Мені здаєшся ти такою

Земною водночас і неземною.

Щодень ти неоднакова і різна,

Ласкава і грізна,

Шляхетна й недосяжна,

В красі суворій невимовна,

Розумна і відважна,

Натхненна і гріховна,

Манлива,

Наче вогник у вікні…

Така й потрібна ти мені.

Читець.

Красо!  Чи з неба ти, чи з темної безодні –

В твоєму погляді покара і вина,

Захмелієш серця, подібно до вина,

В твоєму погляді і присмерк, і світання,

Як вечір грозовий, приносиш аромат.

Німим стає герой з твого при чарування,

І сміливішає дитина востократ…

                   Ш. Бодлер

Ведучий. Здатність піднестися над буденністю, над дрібницями, побачити внутрішнім зором набагато більше того, що доступно звичайному оку, - необхідна умова кохання. У трактаті «Про кохання» Стендаль порівняв любовне почуття з чудом перетворення,яке відбувається з непоказною гілочкою, яку кинули в соляну шахту: вона обростає «незліченною силою рухливих і сліпучих діамантів, колишню гілочку неможливо впізнати.» Але  природі на створення чуда потрібно не менше трьох – чотирьох місяців, коханню ж буває достатньо й миті: лише один погляд – і замість звичайної людини – кохана, наділена нечуваними достоїнствами, істота майже ідеальна. Чи можна уявити це чарівне перетворення без поезії?

Читець.

Робертс Бернс

Моя любов – рожевий квіт

В весінньому саду,

Моя любов – веселий спів,

Що з ним я в світ іду.

О, як тебе кохаю я,

Єдиная моя!

Тому коханню не зміліть,

Хоч висхнуть всі моря.

Нехай посхнуть усі моря,

Постануть брили скал,

А ти навік любов моя,

Аж згасне сонця пал.

Прощай, прощай, мій рідний край,

Прощай, моя любов,

Та де б не був я, мила, знай

Приду до тебе знов!

        (Переклад М.Лукаша)

Читець.

Не множеством картин старинных мастеров

Украсить я желал свою обитель,

Чтоб суеверно им дивился посетитель,

Внимая важному сужденью знатоков.

В простом углу моем, средь медленных трудов,

Одной картины я желал быть вечно зритель,

Одной, чтоб на меня с холста, как с облаков,

Пречистая и наш божественный спаситель –

Она с величием, он с разумом в очах –

Взирали кроткие, во славе и в лучах,

Одни, без ангелов, под пальмою Сиона.

Исполнились мои желания, Творец

Тебя мне ниспослал, тебя, моя Мадонна,

Чистейшей прелести чистейший образец.

              А. Пушкин.

Как грустно мне твое явленье,

Весна, весна, пора любви!

Какое томное волненье

В моей души, в моей крови!

Ведуча.Певно, з такими почуттями у 1847 році угорський композитор Ференц Ліст залишав маєток Ворониці поблизу Єлисаветграда, де він гостював за запрошенням Кароліни Сайн Вітгентейн. Молода жінка справила на композитора незабутнє враження і стала його вірою,надією і любов’ю. У вересні1847 року Ференц Ліст приїжджає до Єлисаветграда, щоб дати декілька концертів і отримати дозвіл на розлучення Кароліни з князем Сайн – Ветгенштейном. Але цар Микола І відмовив композитору. У день народження Кароліни у 1855 році Ліст подарував коханій 12 симфонічних поем з такою посвятою:

   «Тій, яка Любов’ю довела свою віру, надія котрої не переставала рости у стражданнях, яка знаходила щастя у самопожертві. Їй. Яка тепер і навіки стала супутницею мого життя, небеса моїх думок, моє божество, символ душі моєї – Жанні Єлизаветі Кароліні»

Ведучий. Музика, народжена коханням…Що може бути прекраснішим за вальс? Навіть полум’яний Вертер, герой роману Гете,вважав вальс настільки інтимним, що не дозволив би танцювати його з кимось іншим, крім себе своїй майбутній дружині.

   І закохується в Лотту він під час вальсу.

(Звучить вальс Доги з кінофільму «Мій ніжний і ласкавий звір».Пари танцюють вальс)

Ведуча. Це сталося восени 1826року. 19 –ти річну Кароліну Янош представили княгині Зінаїді Волконській,господині наймоднішого літературного салону в Москві. Саме тут Кароліна познайомилася з Пушкіним, Баратинським, В’яземським. І Адамом Міцкевичем. В один із вечорів польський поет імпровізував на невеликій сцені.

   Мине рік, і вони переконаються, що їхнє кохання народилося саме того вечора. Міцкевич запропонував їй одружитися. Але рідні дівчини були проти цього шлюбу. («Засланий поляк, до того ж бідний!») Кароліна пише Міцкевичу до Петербурга: «Не стає сил зносити таку тривалу невідомість, це нестерпне очікування, цю постійну тривогу. Сподіваюся, що ти так чи інакше вирішиш мою долю…Я впевнилася, що не можу жити без тебе, Міцкевичу! Що б не сталося, моя душа належить тільки тобі одному…»

Ведучий.17 квітня 1829 року Міцкевич від’їжджав. Кароліна пише йому ще одного листа: «Прощавай, мій друже. Ще раз дякую тобі за все – за твою дружбу, за твоє кохання. Прощавай, мій друже. Адже я знаю, що ти любиш мене. Прощавай!»

Читець.

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.

А може,власне, і не в тому справа.

А головне, що десь в далечині

Є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.

Луна туди не долітає.

Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.

Моя душа й від цього вже світає.

              Ліна Костенко

Другий читець

Не говори печальними очима

Те, що бояться вимовить слова.

Так виникає ніжність самочинна,

Так виникає тиша грозова.

Чи ти мій сон. Чи ти моя уява,

Чи просто чорна магія чола…

Яка між нами райдуга стояла!

Яка між нами прірва пролягла.

               Ліна Костенко

Ведучий. Тоді ж ,у квітневі дні Міцкевич написав до альбому Кароліни прощальні вірші.

Читець.

Коли птаство в негоду одлітає з вітрами

І заводить тужливі пісні розставання,

Не кажи про невірність! Навесні, в час світання,

В рідний край воно вернеться тими ж путями.

Їх почувши, згадай нещасливого друга!

Щоразу, коли в бурях він надію зустріне,

Дух вигнання на крилах, долаючи тугу,

Знов на північ до тебе, до тебе полине.

Ведуча. Кароліна і Міцкевич уже ніколи не зустрілися. Вона вийшла заміж, але не була щасливою. Пам'ять про кохання до Міцкевича супроводжувала її все життя.

(Звучить романс «Гори, гори, моя звезла.»)

Читець.(мелодекламація).

   «Світе мій, життя моє стало дуже сумним і одноманітним; ні книжки, ні музика, ні коні, ні собаки – ніщо не тішить мене; товариство жінок мене не вабить; про чоловіче годі й казати…Кілька років я свідомо уникав сильних пристрастей, тому що надто довго страждав від тиранії Любові. Ніколи не захоплюватись, насолоджуватись, не надаючи насолоді дуже великої ціни – бути байдужим до всіх людських справ – до всього відчувати зневагу, але ні до кого ненависті, - такі були основи моєї філософії. Я не хотів більше кохати і не сподівався, щоб мене хто покохав. Ти зруйнувала всі ці наміри, я тепер увесь твій; я буду тим, ким ти побажаєш, - буду, можливо, щасливий твоєю любов’ю, але спокою вже мені не знати ніколи. Не треба було будити моє серце – адже досі моя любов була нещастям для тих, кого я кохав, і для мене самого. Проте ці роздуми запізнилися. Ти була зі мною, і, хоч би який був кінець, довічно буду цілковито твоїм.

        Цілую тебе тисячу і ще тисячу разів…

        Кохай мене – твого незмінно ніжного і вірного»

   Цього листа своїй коханій незадовго до смерті написав Джордж Гордон Байрон, присвятивши його 16 – річній Терезі Гвіччолі. Поетові належать і такі слова:

                  Я бранцем став, я став рабом любові,

                  Навіки впав у твій,кохана,бран…

Читець.

Ти одна, моя правдивая любов,

Та,що не суджено в житті їй вдовольниться;

Ти найтайніший той порив, що будить кров,

Підносить грудь, та ба – ніколи не сповниться, - так писав Іван Франко про своє кохання до Ольги Рошкевич. У листі до поетеси Уляни Кравченко письменник зізнавався: «…хвилини, в які я кохав…були, можливо, найпрекраснішими в моєму житті, шкода тільки, що це були разом з тим хвилини самого гострого болю, якого я не відчував ніколи раніше.

Ведучий.

   З Ольгою Рошкевич Франко познайомився під час навчання в старших класах гімназії. Якось він під час літніх канікул приїхав погостювати до свого приятеля Ярослава Рошкевича. Його сестру Ольгу, задумливу темнооку дівчину Франко покохав щиро і палко. «кохав її так, як тільки здатен кохати» - писав він згодом. Своїй першій любові Франко присвятив цикл задушевних віршів – «Сторінки кохання».

Ведуча.

   До Рошкевичів Франко приїжджав ще кілька разів, а після закінчення гімназії гостював у них влітку. Навчаючись у Львові,він постійно листувався з Ольгою,ділився з нею своїми думками, планами. Молодята вирішили пов’язати свої долі. Їх зближувало не тільки кохання, а й спільні погляди на життя. Вони пережили блаженні хвилини, відчуваючи співзвучність у найзаповітніших мріях, у найсвятіших переконаннях. Були певні, що разом віддадуть своє життя боротьбі за свободу – за свободу народу, за свободу праці і думки. Але…  

Ведучий.

   За звинувачення у революційній діяльності Франко був заарештований і пробув у в’язниці майже рік. А тим часом батько Ольги, священик Михайло Рошкевич, почав перевіряти і нерідко затримувати їхні листи. «Це нерегулярне отримування листів призводило до непорозумінь», - згадувала Ольга. А невдовзі Ольгу насильно видали заміж за молодого священика Володимира Озаркевича.

Ведуча.

  У Франка розрив з Ольгою викликав відчуття величезної, невиправної втрати. Він спершу надіслав їй різкого листа, але через кілька днів, трохи отямившись,написав: «Кохана! Я не серджуся на тебе, тому що це ні до чого…я разом із надією на майбутнє втратив і віру в добро і чесність. Я відчув, що єдина опора, на якій я тримався стільки років, сама собою уходить з – під мене…Втративши тебе, я втратив надію на кохання чесної й розумної жінки…а якщо б і знайшлась коли – не будь згодом така жінка, чи я міг би покохати її так палко і глибоко, як тебе?..»

Ведучий.

   У лютому 1880р. Франко вирішив працювати вчителем у селі, розташованому неподалік від Коломиї. Але була у нього й інша мета: Ольга Озаркевич погодилася зустрітися з ним у Коломиї. Вранці 1 березня 1880року на вокзалі відбулося їхнє перше побачення після заміжжя коханої. Ольга приїхала разом з чоловіком. Від нього вона не приховувала своїх почуттів до колишнього нареченого. Франко ще більше відчув біль утрати. Виразка, що з часом почала заживати, відкрилася знову. Те саме відчувала й Ольга. Два дні Франко жив у Коломиї, проводив час з Ольгою та з її чоловіком. «Не знаю, як для тебе, а для мене ці два дні, проведені в Коломиї , були радісні і приємні…як добре, коли жінка кохає!» - писала Ольга Івану Франку через п’ять днів після повернення додому.

Читець.

Коли своє становище кляну,

Зневажений, знедолений до краю,

Коли в глухого неба талану

Я надаремно, плачучи, прохаю,

Тоді мінявся б долею з таким,

Хто має більше друзів і надії,

Хто розумом прославився метким,

Хто словом віртуозно володіє.

Але тебе згадавши, в тую ж мить

Єство моє стає таке щасливе,

Як жайвір, що возноситься в блакить,

І на воротях раю творить співи.

Я не віддам, - хоч би й Господь звелів, -

Твою любов за блага королів.

(Звучить романс «Я встретил Вас».)

Ведучий.

   Мандруючи країною Любові, згадуємо і «зоряну пару»: Анну Ахматову і Миколу Гумільова. Їхнє кохання було сповнене вогню, тепла, довіри і водночас непорозумінь,холоду, образ.

Читець.

И когда друг друга проклинали

В страсти, раскаленной добела,

Оба мы еще не понимали,

Как земля для двух людей мала; - зізнавалася Анна Ахматова. Це кохання було схоже на двобій сильних і талановитих людей. В іншому вірші поетеси

читаємо:

И как всегда бывает в дни разрыва,

К нам постучался призрак первых дней,

И ворвалась серебряная ива…

………………………………………….

Запела птица голосом блаженным

О том, как мы друг друга берегли.

Ведуча.

Ще на початку їхніх стосунків А.Ахматова зазначала: «Я одружуюся з другом юності – Миколою Гумільовим. Я певна, що моя доля – стати його дружиною. А Микола Гумільов,чекаючи листа від нареченої, складає такі рядки:

   Вот я один в вечерний тихий час.

   Я буду думать лишь о вас, о вас. 

   Возьмусь за книгу, но прочту: «Она»,

   И вновь душа пьяна и смятенна.

   Я брошусь на скрипучую кровать,

   Подушка жжет…нет, мне не спать, а ждать.

   И крадучись, я подойду к окну,

На дымный луг взгляну и на луну,

Вот там, у клумб вы мне сказали: «Да»,

О, это «да» со мною навсегда.

И вдруг сознанье бросит мне в ответ,

Что вас, покорной, не было и нет,

Что ваше «да», ваш трепет у сосны,

Ваш поцелуй – лишь бред весны и сны.

Ведучий.

Ахматова запитувала себе: «Чи кохаю я його? Не знаю, та, здається, що кохаю.

Читець.

То змейкой, свернувшись клубком.

У самого сердца колдует,

То целые дни голубком

На белом окошке воркует.

То в инее ярком блеснет,

Причудится в дреме левкоя…

Но верно и тайно ведет

От радости и от покоя.

Умеет так сладко рыдать

В молитве тоскующей скрипки,

 И страшно ее угадать

В еще незнакомой улыбке.

Ведуча.

   Микола збирається приїхати до мене. Я безмежно щаслива. Він пише мені незрозумілі слова, і я ходжу з листами до знайомих, просячи пояснити. Він так кохає мене, що навіть страшно, що скаже батько, дізнавшись про моє рішення? Якщо він буде проти нашого одруження, я втечу і ми обвінчаємось таємно.

Читець.

Помолись о нищей, о потерянной,

О моей живой душе,

Ты в своих путях всегда уверенный,

Свет узревший в шалаше.

И тебе, печально – благородная,

Я за это расскажу потом,

Как меня томила ночь угарная,

Как дышало утро льдом.

В этой жизни я немного видела,

Только пела и ждала.

Знаю: брата я не ненавидела

И сестры не предала

Отчего же Бог меня наказывал

Каждый день и каждый час?

Или это ангел мне указывал

Свет, невидимый для нас?

Ведучий.

   Гумільов моя доля, і я покірно віддаюсь їй. Не судіть мене, якщо можете. Я клянусь усім для мене святим, що цей нещасний чоловік буде найщасливішим зі мною. Ми повінчалися в Дерев’яній церковці на лівому березі Дніпра.

Читець.

Он любил три вещи на свете:

За вечерней пенье, белых павлинов

И стертые карты Америки.

Не любил, когда плачут дети,

Не любил чая с малиной

И женской истерики.

…А я была его женой.

Ведуча. Все починалося щасливо й радісно, але доля їх випробовувала. Через півроку після одруження Гумільов від’їжджає до Абіссінії і в одному з листів пише: «Я никогда бы не мог догадаться, что от счастья и славы безнадежно дряхлеют  сердца».

Ведучий.

На що Анна відповіла:

Стать бы снова приморской девчонкой,

Туфли на босу ногу надеть,

И закладывать косы коронкой,

И взволнованным голосом петь.

Все смотреть бы на смуглые главы

Херсонесского храма с крыльца

И не знать, что от счастья и славы

Безнадежно дряхлеют сердца.

Далі відбувається поетичний перегук.

Читець.

Николай Гумилев:

Это было не раз, это будет не раз

В нашей битве, глухой и упорной:

Как всегда, от меня ты теперь обреклась,

Завтра, знаю, вернешься покорной.

Читець.

Анна Ахматова:

Тебе покорной! Ты сопел с ума!

Покорна я одной Господней воле.

Я не хочу ни трепета, ни боли.

Мне муж  - палач, а дом его – тюрма.

Но,видиш ли! Ведь я пришла сама…

Декабрь рождался, ветры выли в поле,

И было так светло в твоей неволе,

А за окошком сторожила тьма.

Так птица о прекрасное стекло

Всем телом бьется в зимнее ненастье,

И кров пятнает белое крыло.

Тепер во мне спокойствие и счастье.

Прощай,мой тихий, ты мне вечно мил

За то, что в дом свій странницу пустил.

Назустріч одне одному виходять два читці – юнак і дівчина.

На фоні музики М.Леграна із кінофільму «Шербудські парасольки» вони читають вірші.

Читець.

Згаси мій зір – я все ж тебе знайду,

Замкни мій слух – я все ж тебе почую,

Я і без ніг до тебе домандрую,

Без уст тобі обітницю складу.

Відломиш руки – я тоді тебе

Впіймаю серцем наче між долонь,

А спиниш серце – мозок запульсує,

Коли ж ти вкинеш в мозок мій огонь,

Тебе в крові палючій понесу я.

     (Райнер Марія Рільке

        Переклад М.Бажана)

Читець.

Розкажу тобі думку таємну,

Дивний здогад мене обпік:

Я залишуся в серці твоєму

На сьогодні, на завтра,навік.

І минатиме час, нанизавши

Сотні вражень, імен і країн,

На сьогодні,на завтра, назавжди!

Ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,

На яку ти мене прирік.

То все разом, а ти – окремо.

І сьогодні, і завтра, й навік.

      (Ліна Костенко)

Ведучий.

Як і Анна Ахматова, Ліна Костенко передбачила свою нелегку долю: «Я вибрала долю собі сама. І що зі мною не станеться, у мене жодних претензій нема до долі – моєї обраниці». Вона розуміла,що щастя потрібно на всякий випадок, сила треба – на цілий вік.

   Ліна Костенко і Єжи Пахльовський зустрілися в Літературному інституті ім. Горького, в Москві. Як звук, як мелодія, як пісня народилося їхнє кохання. Були дивовижні зустрічі під зорями, сповнені пахощами квітучих садів, були мрії, були сподівання…і радість від народження дочки – Оксани, яка тепер викладає у Римському університеті, вона поетеса, відомий літературознавець.

Ведуча. Кажуть, що десь там, у недосяжній для земної істоти височині є книга людських доль. Та в ній, мабуть, не було поруч імен Ліни та Єжи, тому й змушені вони були розлучитися. Люблячі серця залишилися кожен зі своєю батьківщиною: Єжи – з рідною Польщею, а Ліна не уявляла себе без матінки України.

Читець.

Спини мене, отямся і отям,

Така любов буває раз в ніколи.

Вона ж промчить над зламаним життям,

Вона ж порве нам спокій до струни,

Вона ж слова поспалює вустами.

Спини мене, спини і скамени

Ще поки можу думати востаннє.

Ще поки можу, але вже не можу.

Настала черга й на мою зорю.

Чи біля тебе душу відморожу,

Чи біля тебе полум’ям згорю.

Ведучий. І от новий вірш.

Читець.

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це було все як марення, як сон.

Любов підкралась, як Даліла,

А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.

На білих вікнах змерзли міражі.

І як ми будем, як тепер ми будем?!

Такі вже рідні і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовго.

Цей світлий сон – пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! –

Воно лишилось на усе життя.

Ведуча. «Борисе, ти читав коли – небудь Трістана та Ізольду в оригіналі? Найаморальніша і найправдивіша річ без винних, з суціль невинними…

…історія нічим не відрізняється від історії Кая і Герди.

                             Марина Цвєтаєва – Борису Пастернаку

Ведучий. Вірші Бориса Пастернака з його роману «Доктор Живаго»вічно живі. Найбільш відомий і ліричний вірш «Зимова ніч». Це поетичне освідчення в коханні Ользі Івінській – секретареві, помічникові, другові. Почуття, яке об’єднує героїв, невіддільне від заметілі. Воно щире і глибоке.

Ведуча. «Зимова ніч» - це справжній гімн Любові, адже оспівується союз двох люблячих сердець. Цей вірш, як відомо, присвячений Ользі Івінській і написаний під враженням біографічного факту: випадкової зустрічі Ольги і Пастернака на дачі в Передєлкіно, коли обидва зрозуміли, що не можуть жити одне без одного. Правда, Пастернак любив повторювати: «У мистецтві людина змовкає, і починає говорити образ», тож,мабуть, не варто шукати конкретних прототипів цього твору, а краще послухати.

(Звучить пісня на слова Бориса Пастернака «Зимова ніч»)

Ведучий. У лютому 1832р. французький письменник Оноре де Бальзак отримав лист із Одеси від своєї шанувальниці. Вона не називала свого справжнього імені. Потім були ще листи, і нарешті Бальзак дізнався, що таємнича дама – Евеліна Ганська, дружина Венцеслава Ганського, яка жила на Київщині, у маєтку чоловіка. Із першої зустрічі у Швейцарії Евеліна і Оноре покохали одне одного. Їхній роман тривав 18 років. Коли помер чоловік Евеліни, вони вирішили просити російського царя дозволу одружитися. Але час спливав і дозволу на шлюб цар не давав. Лише через 7 років цар дозволив, і весілля відбулося у березні в Бердичеві.

Ведуча. Наприкінці квітня подружжя поїхало до Парижа. Бальзак повертався на батьківщину вже тяжко хворим. Евеліна як мужня, віддана і терпляча дружина не відходила від його ліжка. Лікар Бальзака із захопленням відгукувався про Евеліну. Він цінував у ній мужність, уміння не давати волі відчаю. Сестра Бальзака Лора говорила, що Єва вирішила вийти заміж за Бальзака запізно, але то було героїчне рішення. Ця жінка розуміла, що бере шлюб з людиною, яка приречена тяжкою хворобою на загибель. Вона знала, що доглядатиме хворого, знову стане вдовою. Протягом 3 – х місяців Евеліна не відходила від ліжка вмираючого.

Ведучий. Бальзак не раз на сторінках «Людської комедії» розповідав читачам про те, як можна все життя мріяти про кохання, а коли воно, здається прийшло, щось стає на перешкоді. Письменник ніби розкрив історію свого життя: «Досягти мети, вмираючи, як античний гонець! Бачити, як щастя і смерть одночасно вступають на твій поріг! Зустріти кохану жінку, коли кохання вже гасне! Не мати можливості насолоджуватися, коли право бути щасливим нарешті здобуте. Це було долею стількох людей!..»

Читець.

Благословляю все, что было.

Я лучшей доли не искал.

О, сердце, сколько ты любило!

О, разум, сколько ты пылал!

Пускай и счастие, и муки

Свой горький положили след,

Но в страстной буре, в долгой скуке –

Я не утратил прежний свет.

И ты ,кого терзал я новым,

Прости меня. Нам быть вдвоем.

Все то, чего не скажешь словом,

Узнал я в облике твоем.

Глядят внимательные очи,

И сердце бьет, волнуясь, в грудь,

В холодном мраке снежной ночи

Свой верный продолжая путь.

                  А. Блок

Ведуча. Кохання…Вічне почуття…У всіх народів і в усі часи. І хоча б якою мовою про нього не говорили, всім і повсюдно воно буде зрозуміле, тому що торкається найтонших струн людської душі.

Читець.

Сердцам, соединяющимся вновь,

Я не помеха, никогда измене

Любовь не изменить на нелюбовь,

И не заставить преклонить колени.

Любов над бурі зведений маяк,

Що кораблям шле промені надії.

Це – зірка провідна, яку моряк

Благословляє в навісній стихії.

Loves not Times fool, though rosy lips and cheers

Within his bending sickles compass come;

Love alters not with his brief hours and weeds,

But bears it out even to the edge if doom.

А если я не прав и лжет мой стих,

То нет любви и нет стихов моих.

Так писав великий Вільям Шекспір.


Сценарій літературної композиції
Подорож по країні, якої немає на карті

Літературна вітальня
"Мне имя Марина..."
(сторінками творчості М.Цвєтаєвої)

Літературно - музична композиція
"МЫ СЛУЧАЙНО СВЕДЕНЫ СУДЬБОЮ..."
(Тема любви в творчестве Шекспира и Пушкина)

Літературно - музична композиція
"З УКРАЇНОЮ В СЕРЦІ..."